Анастасія Бабенко

До повномасштабної війни я працювала вчителькою географії. Після її початку я перейшла в громадський сектор, у різні проєкти.

На проєкт я потрапила на прохання давнього знайомого. У студентські роки підприємець, на якого я працювала певний час, возив мене на практику від університету. Потім я трохи працювала супроводжуючою туристичних груп і теж їздила з теперішнім роботодавцем, але вже в ролі керівниці групи. Ще тоді мені дуже подобалося їздити автобусом, але я ніколи не думала, що колись буду за кермом. І ось цей приватний підприємець подзвонив мені та запропонував навчитися і працювати за новою професією, адже ситуація з чоловіками зараз складна.

Отже, так і склалася моя доля. Я така людина, що якщо Всесвіт посилає можливості, я їх ніколи не пропускаю. Зараз я працюю в екіпажі на туристичних турах. Ми маємо визначений маршрут і екскурсійну програму різними містами. І оскільки існують обмеження щодо кількості годин роботи водіїв, ми завжди їдемо екіпажем, щоб встигнути показати якомога більше та виконати туристичну програму, яку замовляють туристичні фірми. Відповідно, співбесіди в мене не було, адже я ще до навчання мала запрошення від свого роботодавця.

У мене досить унікальний випадок, я б сказала. Працювати з друзями й знайомими набагато простіше, адже від колег іде величезна підтримка. Мій напарник дуже зацікавлений у тому, щоб я швидше навчилася й могла повноцінно працювати, щоб під час моєї зміни він міг спокійно відпочивати й бути впевненим, що все добре.

Зараз я більше їжджу автобанами. По містах виїжджаю лише тоді, коли немає перевантаженого трафіку і дороги більш вільні. Це потрібно для того, щоб я могла звикати до габаритів автобуса, особливостей доріг та орієнтуватися в інших містах і країнах.

Оскільки це поки що додаткова робота і я ще стажуюся, у мене буває один виїзд раз на 2–3 тижні. Зазвичай тур триває від трьох днів і більше. Поки що найдовший мій тур тривав 4 дні без нічних переїздів. Тобто вдень ми їдемо, перевозимо туристів у потрібні локації, а ввечері зупиняємося в готелях. Це величезний плюс роботи саме в туристичних турах - водії також можуть приєднуватися до екскурсій разом із туристами.

Щодо обов’язків. Окрім керування автобусом, це ще й робота з багажем: правильно поставити, вийняти, відкрити чи закрити багажники. Також це спілкування з пасажирами: допомогти опустити сидіння, показати, як щось відчиняється, відповісти на їхні запити.

Крім того, потрібно вміти користуватися тахографом: знати, скільки годин можна працювати, коли зробити перерву, де потрібно поставити автобус на відстій. Важливо також розуміти процедуру проходження кордону. Є й моменти з платними дорогами: потрібно знати, як ними користуватися.

Чомусь існує стереотип, що пасажири можуть якось негативно реагувати на жінку за кермом автобуса. Але насправді всі реагують добре: підтримують, підходять, висловлюють захват. Так само і на кордоні: працівники можуть сказати щось на кшталт: “Вау, ого, водійка, прекрасно, молодець, так тримати”. Я жодного разу не зіштовхувалася під час роботи з негативними коментарями, навіть від колег-чоловіків.

Щодо несправностей під час рейсу. Оскільки я їжджу в екіпажі, мій напарник усе розуміє і знає. Якщо щось трапляється, я просто довіряю й покладаюся на його знання та розуміння роботи автобуса. Але насправді у наш час навіть у разі несправності це не є великою проблемою. Ми ж не на безлюдному острові - є телефони, є відповідні служби, які допомагають вирішувати такі питання.

Мені дуже подобається в цій роботі спілкуватися з людьми, надавати якісні послуги, чути, що вони задоволені, бачити, що вони розслаблені, їм добре й вони довіряють нашому екіпажу. Також я обожнюю подорожувати: їздити, відкривати нові країни, гуляти новими містами. Для мене це ідеальна робота - вона мені справді дуже подобається.

Я дуже вдячна цьому проєкту. Коли я заповнила форму, то подумала: “Якщо мене оберуть, значить, це моє”. Мене відібрали, і я знову думаю: “Ну, якщо пройду співбесіду, то це точно моє”. Потім я пройшла на проєкт і поїхала на навчання, і думаю: “Якщо з першого разу складу іспит, то це точно моє”. Я склала іспит і поїхала працювати . Звісно, помилки можуть бути. У будь-якій новій професії є моменти входження й навчання - без цього ніяк. Все відбувається поступово, з досвідом. Якщо подобається їздити, подорожувати, спілкуватися з людьми - це чудова професія. Я щиро раджу спробувати. А чому б і ні? Є такі проєкти, є можливості, і зараз чимало перевізників відкриті до працевлаштування жінок.

У мене є діти. І я планую, коли пройду стажування і впевнено почуватимуся за кермом, брати їх із собою в рейси, щоб вони теж подорожували й бачили світ. У мене дуже великі плани, пов’язані з цією професією.